Альмаґро помилився – Надаль зміг тріумфувати на паризькому мейджорі в підсумку “лише” 14 разів, і не всі з них були виграні один за одним. Проте звання “Король ґрунту”, яке доти впевнено носив Бйорн Борґ, уже не могло належати шведові.

Символічно, що ймовірне прощання Рафи з великими турнірами відбулось саме на корті імені Філіппа Шатріє. У 2024-му, після дворічної відсутності, він повернувся на улюблене покриття, щоб у першому ж раунді в трьох сетах (але аж за три години) програти майбутньому фіналістові Александеру Звєрєву. Після тієї гри відбулось зазвичай нечуване для стартового кола, позаяк інтерв’ю на центральній споруді змагань давав не лише переможець, а й переможений. Інший відомий іспанець Алекс Корретха, який висвітлював подію для Євроспорта, розчулився, потім зазначивши, що ніколи не бачив такого прийому публікою гравця, що з’являється на стадіоні.

Однак у своїй промові Надаль тоді не схотів прощатися з Парижем, либонь, пам’ятаючи ще про “міні-Ролан Ґаррос”, як жартівливо прозвали цьогорічний тенісний олімпійський турнір деякі вболівальники. Зустріч із Новаком Джоковичем у другому раунді, що чітко вималювалась після жеребкування, відразу стала чи не найбільш очікуваною подією Олімпіади незалежно від виду спорту.

Рафа (а також Роджер) майже завжди був противагою плюгавому Ноле, не любити якого – ознака доброго тону. Не тільки в Україні, не тільки через деякі сумнівні висловлювання та погляди серба й нібито ненавмисні публічні вчинки його рідних. Безліч зламаних ракеток; дратівливі медичні тайм-аути й гримаси нелюдських страждань, коли не клеїться гра; постійні провокації трибун і жорсткі діалоги з власним боксом, що не спиняються навіть перед аристократичною атмосферою Вімблдона. Мерзенна поведінка пронизує кар’єру Джоковича, але зрештою він завжди цікавиться: “Чому ви вболіваєте проти мене? Я ж стільки всього виграв…”

Їхня 60-та зустріч вийшла приблизно такою, як і чекали. За ігрової переваги нинішнього другого номера світового рейтингу, а також несамовитої підтримки фанами нинішнього сто шістдесят першого. Дива не сталось. Тенісист, що останніми роками більше бореться зі своїм тілом, аніж із суперниками, зазнав поразки у двох сетах, хоча коли в 2-й партії Надаль (не без подарунків опонента) повернувся з 0:4, у багатьох зажевріла надія на повноцінний камбек. Рафа довів, що досі здатний сяяти проблисками колишньої величі, проте лише кільканадцять хвилин за матч… Тепер у цьому протистоянні – 31:29. Мабуть, це остаточний рахунок.

Груба сила, заправлена високим професіоналізмом, гострим інтелектом і відчайдушною готовністю боротися за кожен м’яч, чим славився уродженець Манакора у свої найкращі роки, пробиваються назовні й зараз, у несправедливій реальності, коли час виявився сильнішим. І він, цей час, зверхньо посміхається, коли бачить, як легендарний спортсмен не встигає за темпом та припускається купи невимушених помилок, проводячи 4-годинні матчі проти на 15 років молодших суперників на заштатних турнірах. Але той усе ще знаходить завзятість їх вигравати.

Його ламане повернення після чергової травми змушує зі ще більшим трепетом стежити за кожним виступом, навіть на ATP 250 у Бостаді, куди раніше цього місяця Надаль завітав після 19-річної перерви й мало не “захистив титул”. А емоційна розлучна промова в Мадриді після поразки від Їржі Легечки та те, що відбувалось на трибунах перед матчболом чеха, ще нескоро зникне з пам’яті.

L’hommage du Manolo Santana Stadium pour Rafael Nadal, qui disputait son dernier match officiel à Madrid… La fin d’un règne#Nadal #RafaelNadal #MMOpen #Madrid #tennis #ManoloSantanaStadium #Lehecka pic.twitter.com/htVNb0cnfP

— TennisActu (@TennisActu) April 30, 2024

Рафу почали списувати ще задовго до цього прощального турне. У фінал Australian Open-2022 проти Данііла Мєдвєдєва, де вдалося втекти з 0:2 за сетами, він заходив андердогом. У минулій зустрічі з Джоковичем, на Ролан Ґарросі того ж року, де іспанець граючись прибрав одвічного конкурента на шляху до свого 22-го (рекордного на той момент) титулу Grand Slam, опонента називали великим фаворитом. Та й, ба більше, чвертьфінал проти Тейлора Фрітца на Вімблдоні попрямував не за планом, коли в кінці 5-ї партії Надаль через проблеми з м’язами живота був змушений подавати знизу, але однаково довів поєдинок до перемоги.

Утім, це ж теж ніяка не новина, а частина стилю. “З 2005 року він у кожному матчі грає через біль. Щоразу він виходить на корт і переживає болючі відчуття”, – зізнавався у 2012-му Тоні Надаль, рідний дядько і багаторічний тренер.

На півфінал, проти Ніка Кірйоса, Рафа вже не вийшов, хоч і – нині це прозвучить курйозно – йшов на “календарний слем”…

А восени, коли в Лондоні на заслужений відпочинок проводжали Роджера Федерера, Надаль плакав навіть більше, ніж сам винуватець “свята”. Певно, крім природного жалю у зв’язку із завершенням кар’єри славетного візаві, котрий крізь літа перетворився на хорошого приятеля, він відчував, що скоро й на нього чекає щось подібне.

На момент прощання знаменитий швейцарець уже понад рік не виходив на корт – той вечір на напівтовариському Кубку Лейвера став просто урочистою крапкою.

У сезоні-2024 Надаль теж із боями повернувся в Тур після річної відсутності. Чи зіграє він на US Open – питання відкрите, зате, як каже сам, точно виступить на Кубку Лейвера. Усього втретє, і вперше з того самого вересневого вечора 2022-го, коли було так багато сліз. Як гадаєте, для чого?

Але спершу таки потрібне нормальне прощання із Шатріє. Повноцінне й остаточне, нехай і не в 65 років. Здається, воно ще буде – у межах парного розряду Олімпійських ігор, де король, що “помирає”, пліч-о-пліч грає з тим, хто прийшов йому на зміну…

Андрій Дунець

Телеграм-канал автора

Україна – Ірак: дві сторони “позору”

<p>The post Король, який програв змагання проти часу. Надаль зустрів Джоковича на шляху до пенсії first appeared on Олімпійські Ігри Париж 2024.</p>

Є підозра, що чимало українських любителів футболу охоче б дослухались до цієї мудрості Гомера Сімпсона і воліли, аби їхня збірна апріорі не могла грати на Олімпіаді. Вони хочуть бути, наприклад, Англією, яка через особливі стосунки із сусідами по Королівству нині майже не бере участі на подібних стартах. Ці добрі люди розмірковують, ніби вони взагалі аргентинці чи іспанці, ніби вони взагалі хоч колись виграли бодай щось: те нам цікаво, а оте — вже ні…

Україна не змогла перемогти Ірак. Звучить страшно. 

Україна програла Іраку. А так ще гірше, й недосвідчений слухач уже не залишає жодних шансів для виправдань. Ми повинні обігрувати їх, бо повинні, і обов’язково маємо робити це впевнено. Тому що!

Окремі шановані фахівці кажуть, що даний турнір нікому не потрібний і ніхто його серйозно не сприймає. Потім деякі з них називають “позором” поразку від такої команди. Запитання “А якої це “такої”?” вони експертно парирують: “Ну це ж Ірак!”. Відтак навіть зізнаються, що самі матч не бачили, зате, авжеж, щиро переконані та переконують інших, що на полі була справжнісінька ганьба.

Проте якщо вийти за межі такого серйозного аналізу, можна зрозуміти, що насправді підопічні Руслана Ротаня грали непогано (місцями ще й добре), і за цю команду на такому непересічному турнірі дійсно хотілось уболівати. За цих іще незіпсованих розмовами про 300 мільйонів та про рівень УПЛ, який вони буцімто давно переросли. Звісно, суданський арбітр, надихнувшись прикладом свого колеги з матчу Гвінея – Нова Зеландія (там бідолашному знадобилося 15 повторів з одного ракурсу, щоб ухвалити рішення про пенальті), відчайдушно намагався спростувати теорію про те, що на великих баталіях можуть працювати геть усі, але його внесок у згаданий “сороміцький” результат навряд чи був вирішальним.

Коментатор матчу Андрій Столярчук у студійній передмові запевнив глядачів, що вміння суперника грати в футбол викликає якщо не гучний сміх, то принаймні легке зверхнє зітхання. Остаточно сумніви в перемозі “синьо-жовтих” він розвіяв, констатувавши, що гравці опонента виступають бозна-де та в казна-яких клубах. На телебаченні цей матч виграли ще задовго до стартового свистка. Десь таке вже було, приблизно в середині червня… 

Після матчу ж зазначений оратор, спантеличившись, що його рішучий прогноз не справдився, здивувався – чому ж, мовляв, наші так психологічно розклеїлися в останні пів години? Перш ніж знов звертатись за відповіддю до поважних знавців, варто спитати, а що українське футбольне керівництво зробило для того, щоб було по-іншому; щоб українські суперпуперклуби, які, здається, Україну люблять лише тоді, коли це збігається з інтересами гаманця, делікатно не наплювали на збірну, котра вперше в історії пройшла на Олімпійські ігри; щоб так звані зіркові легіонери раптом не запхали увесь свій вербальний патріотизм кудись дуже глибоко? Ну, ви розумієте, клуб їх/його нікуди не відпустить, бо на носі ж надважливий тур по США чи неймовірні пригоди в стрічці постів Фабріціо Романо!

Важко уявити більшу честь, ніж представити свою країну на Олімпіаді. У спорті мало що може з цим зрівнятися. Мабуть, Ігри-2024, ще до пуття не почавшись, укотре підтвердили популярне пафосне твердження, що футбол є чимось більшим за спорт. А втім, може, таки меншим?

Істинний “позор” – це не поразка України від Іраку, а те, що Україна (не)зробила для того, щоб її уникнути. Погано, коли до порад мультяшних персонажів дослухаються не лише вболівальники, а й ті, хто перебувають на значних посадах.

Підготовка до Парижа в робочих планах УАФ, схоже, займала не дуже високе місце — десь між поїздкою на Вімблдон і ухваленням судомних рішень про проведення потішних змагань за право замінити в чемпіонаті один (чи то мінус один) фіктивний клуб за лічені дні до старту цього самого чемпіонату. Тому в цій історії, певно, навіть не буде традиційних стурбованих заяв про незворотні висновки, і воно добре, бо ті заяви давно слухати нецікаво, а висновки робити пізно.

Андрій Дунець

Телеграм-канал автора

<p>The post Україна – Ірак: дві сторони “позору” first appeared on Олімпійські Ігри Париж 2024.</p>